Головна
Реєстрація
Вхід

Вітаю Вас Гість | RSS
       САЙТ   ПАМ'ЯТІ
      ЛЕОНІДА КУЛІША-ЗІНЬКІВА

поет, дитячий письменник, гуморист, краєзнавець 

Меню сайту

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 76

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу

 Надія Михайлівна Свищевська 

Надія Михайлівна Свищевська
Член Національної спілки журналістів України,
поетеса


Світлій пам’яті Леоніда Куліша
 
Ти чесно жив і не кривив душею,
В щоденних буднях істину плекав.
Йшов до людей у чистім серці з нею,
Щоб світ цей кращим і добрішим став.
Твої думки, діяння і надії
У душу ллються променем ясним.
В піснях і віршах іскорка зоріє,
Величним духом й помислом святим.
Усе пізнав. До поту труд невтомний,
І радість творчості у злетах неземних.
Сяйнув промінням в пам’яті народній,
Де величається людина, пісня й сміх.

Леоніду Кулішу присвячую (на ювілей 60-річчя)
 
Щедрий на працю куточок Полісся,
Дзвенить над синочком в хатиночці пісня
Про котика сірого й гулі в діброві,
Співає матуся, співа колискову.
Синок підростає, дивується тато,
Щось вийде таки із малого хлоп'яти,
Цікавиться всім і усе примічає,
Лукаву іскринку під вії ховає.
Мчали роки і у вирій злітали,
Хлоп'ятко звичайне росло, підростало.
Доля принесла щастя у хату,
Юнак одружився і став гарним татом.
Синочків дружина йому дарувала,
Пісні колискові матуся співала,
Пишається нова збудована хата,
Садок посадили, зростали хлоп’ята.
З дружиною в злагоді й щирій любові
Стрічали світанки й зірки вечорові.
Шостий десяток весняна пора
Зі славою й шаною в дім принесла.
Знає дорослий і знає школяр,
Сьогодні Маестро у нас – ювіляр,
Куліш Леонід, це про нього йде мова,
З кричильського краю, де пісня чудова.
Де ліс і поля, і луги, і озерця,
Поліська земля люба кожному серцю,
Горинь у промінчиках хвилі колише:
Куліш Леонід усе пише та пише
Про те, як живуть, що їдять земляки,
Які у них доні, які і синки,
Що в нашій державі? Які депутати?
Як важко людині простій виживати.
Сміється із тих, хто в нас випити любить.
Все пише митець, і дивуються люди.
Читають поета, пісні його чують,
За розум і мудрість сьогодні віншують.
Ми раді, Поете, що Ви поруч з нами,
Низенький уклін шлють Вам сарненчани.
Здоровя Вам зичать і щастя, і долі,
Пишіть свої вірші, пускайте по волі!
                                                                        06.04.2002 рік, с.Кричильськ

Незабутньому Леоніду Кулішу присвячую
 
Я полину думками в той пам’ятний слід,
У той час, не забутий ніколи,
Де жив і всміхався, й творив Леонід,
Дивував, чарував своїм словом.
Поета не стріти в Кричильську, у школі,
Стежки без його повили спориші,
Не бачить, як жито квітує у полі,
Дружині самотністю віє в душі.
Не хочеться вірити в те, що не стріну
У буднях стрімких чи у святі величнім,
Бо знаю: Учитель у вічність полинув,
Лишивши в земному все звичне й незвичне.
І все ж зріє думка: у час, коли сонце
Спати лягає за гори й ліси,
Бачу його за столом край віконця
В творінні перлинок добра і краси.
В уяві моїй над Кричильськом витає
Ніченька темна і верби в журбі,
А Муза приходить, тихенько сідає,
Привітно всміхається їй Леонід.
І оживають легенди правічні,
Дівочого броду дзвінке джерело,
А потім обоє сміються так звично,
Коли гуморесок огорне крило.
Ллються і ллються струмком оповідки,
Злітають пісні легкокрило увись!
І вже не дивуюся: як воно? Звідки?
Бо книги в народну скарбницю вплелись.
Нехай ці слова у віночку любові
Цвістимуть завжди й звеселятимуть світ,
А ми повертаймося знову і знову
В ауру ту, що створив Леонід.

Тебе почують
 
Тебе вже немає.
На зламаній гілці
Не стане мостити гніздо соловей.
Та сонечко встало.
По світлій стежинці
Ідуть – поспішають багато людей.
 За тебе вони і доорють весною,
Щедрі й рясні урожаї зберуть.
Промовлять тобою злеліяне слово,
У вічне життя по стежках понесуть.
Почують тебе у осінній краплинці
Дощу, що загляне в вечірнє вікно,
У проліску ніжнім, зеленій травинці,
Що пробиває, відчувши тепло.

Леоніду Кулішу
 
Чи бачиш, як діти твоїми словами,
Щебечуть, неначе в саду солов’ї?
У кожній родині тебе пам’ятають,
Бо в слові Поета – ключі чарівні.
Ти був небайдужим і щедрим, і щирим,
Промінчиком світлим серця осявав,
Щоб хтось став добрішим, у людяність вірив,
Щоб хтось нічку темну спокійно поспав.
Так просто й буденно, водночас велично
У пам'ять незгасну свій шлях протоптав.
Серця частинку залишив навічно
У слові високу духовність плекав.

Роздуми з приводу Кулішевих читань
 
Хочу співати пісню
Звідки взялося це слово,
Звідки це диво постало?
Зійшло із пісень колискових,
У серці добром проростало.
Хочу співати пісню незабутньому сміхотворцю Леоніду Кулішу. Хочу вознести рідне слово, а також висловити своє пошанування всім, хто небайдужий до рідної мови , продовжує творити, прославляючи рідний край, його працьовитих, невтомних людей, хто дбає про розквіт України. Хочу співати пісню про Людину, Учителя, Наставника. Про Поета. Ці слова стоять в одному синонімічному ряду, створюючи неповторний колорит, насичений життєвою мудрістю з одвічними людськими чеснотами та прагненням високого злету, щоб засвітити свою зорю. Прошу слова, бо хочу співати пісню у віночок памяті, у славу нерукотворного пам’ятника нашої любові до поета. Сталося! Свято! Перше свято, де прозвучав реквієм Твоїй памяті і хвала Його Величності Слову! У переповненій залі зібралися шанувальники рідної мови, щоб промовити своїми вустами Твоє Слово – Слово Митця. Знаю, що про це буде висвітлено у ЗМІ, а у мене є своя думка, аби ця пісня – сповідь була написана на одному диханні. А, можливо, це прагнення екстриму чи ексклюзиву? І водночас охоплюють асоціативні відчуття: важкий подих чужих слів. І одразу пригадую слова В.Захарченка: «Рідна мова дається народові Богом, чужа-людьми, її приносять на вістрі ворожих списів». Вже далеко за північ, усі сплять, а мені, щирій українці з діда-прадіда, набігають (мов татари в давнину), якісь чужі, інакомовні , навіяні з далеких морів-океанів слова. Боже правий! Куди ж вони ведуть? У нікуди! Згадала про тих нещасних, у чиєму лексиконі щоденно висміюються важкі й незрозумілі запозичення. Як же вони виборсаються з цієї напасті? Кажуть, що людина може врятувати тільки сама себе, повернувшись обличчям до свого родоводу, рідної мови, звичаїв і традицій. Може, моє слово, присвячене Поету, когось застереже, чи вирятує з безпам’ятства. Мобілізую всі сили, встаю, вмикаю світло, проганяю темряву. Слава Богу, видіння щезло! Нанизую на намисто духовності свої прасловенятка, і їхніми зіницями просвічують слова: «Мамо рідна, земле українська, краю неповторний! Хапаюся за них як потопаючий за соломинку. Тут, у вербових колисках. споконвіку колихали дітей у обіймах радості і журби. Тут, у великому хліборобському родоводі, квітувала і моя весна… З любов’ю і надією прокладаю місточок від Поета до читача, шукаю дорогу до порозуміння. Продовжую відганяти від себе те чуже, що приживається, вкорінюється, вливається, нівелюючи своє, родовідне. Якась корупція пожирає владу, чи влада корупцію? Яка різниця? Народу від того не легше А як же тоді слова Сократа: «У кожній людині є сонце, тільки не потрібно його гасити» Не спиться, тому й напливають думки одна за одною. Безперечно, причиною цьому осіння дощова ніч. У верхів’ях дерев стогнуть-голосять вітри, туляться до вікон краплинами дощу на заплаканих шибках. Я у селі. У такій привітній, незабутній батьківській хаті, де влітку все в гармонії зі спекотним сонцем, а восени тулиться по кутках сум і журба. Та це вночі. А вдень хата у віночку чорнобривців і хризантем, вмитих теплими дощами, злеліяних південними вітрами та ранковими і вечірніми росами. А влітку пропливають горобинові грози та колишуться медові пахощі піввікової липи, що розрослася вище хати, та задивилася туди, де сонце заходить за ліс. Напливають спогади. Працюю на городі, сапаю, полю. Здається, розігну спину, а біля вікна сидить рідна матінка і, як у дитинстві, всміхається до мене. А зараз десь із неосяжних космічних висот незримо-невидимо і впевнена, із раю, в напівсні-напівреальності з’являється наш Майстер Слова. І присутність Його Духу настільки могутня, що змушена вставати, вмикати світло і говорити, писати про все, що найшло, набігло, наїхало на мене, розділити сум, радість, враження. У слові не вміщається слово, тому я дала йому назву – слово-пісня. Хочу співати пісню! Пісню про Людину, що жила разом з нами, ходила, мріяла, любила, збирала перлинки, відточувала, відшліфовувала вкладала в мудрість, настояну на життєвому досвіді. Думки набігають одна на одну, розсіваються, але я повертаю їх і спрямовую в єдине русло. Десятками людських голосів промовляло зі сцени Твоє, Леоніде Зіновійовичу, Слово. Тихе й розмірене, гостре й дзвінке, легеньке, жартівливе, з присмаком іронії, сатири, а подекуди і сарказму, ліричне, пісенне, голосне і притишене, громове і величне. Воно виривалося з монологів, діалогів, людських осель у смішному і повчальному тоні, осудом негативних рис життєвих селянських буднів. Воно пропливало по залі, торкалося людських сердець, діставалося вікон і дверей, шукаючи простору. Слово творилося з весняного пробудження природи, вранішніх рос лісових і лугових трав, викупане у Дівочому броді, винесене з дна Cиньогірського озера. Там був «цирк на дроті» і потішалися з «Кулішевого міха», їхав Березень до діточок, і йшов «сонячний дощик» і «їжачок-ваговоз». Все читалося, промовлялося, декламувалося дитячими, юнацькими, дорослими голосами. Люблене Слово єднало мить буття з вічністю, наповнювало любов’ю до людей, до рідної землі, до України. Слухай, Поете! Я теж поділилася спогадами про Тебе. «Пишу з надією», під такою назвою Ти рецензував мою першу збірочку «Запитаю в берізки». Пишу і я з надією, що Твоє Слово, Учителю, виховуватиме не одне покоління, сіятиме зерна добра і людяності, проростаючи оберегами пам’яті. Серед тих щасливців, що зустрічалися з Тобою, була і я. Ось яким Ти мені запам’ятався. Середнього зросту, інтелігентний, трохи стомлений; не встиг зробити багато справ, відчиняючи різні двері до порозумінь. На плечах тягар нескінченних селянських буднів. Добрий, лагідний погляд, незмінна щира усмішка, прискорені кроки. Не боявся сказати гарне слово про колегу, підтримував місцевих авторів-початківців. Поспішав і надзвичайно багато працював. Про це свідчать книги, які стали перлинками багатющої мистецької скарбниці. Ти був Учителем, Наставником, Другом, звертався до мене так, як звертаються до близьких людей; Надю, Надіє. Вважаю, що доречно згадати, як тепло відгукнувся Ти, Поете, у районці на вихід моєї першої збірочки, а пізніше наступної «Конвалії в серці». У редагуванні з Євгеном Цимбалюком благословили у світ книжку «Торкнутися таїни».
І шукати ми будемо всі
Квітку щастя й надії
У безмежній поліській красі,
На купальськім весіллі.
На жаль, цю книжечку не зміг потримати в руці, тому що Тебе забрала Вічність. Хочу співати пісню! А в ній розповісти про все, що задумала.. Та розумію, що з етичних міркувань, не повинна все згадувати. Принаймні, не буду голослівною про те, які казуси підстерігали Тебе у професійній діяльності. Це якась містика, збіг обставин чи реалії життя, ця невидима рука болю періодично нагадує Дамоклів меч. Вслухайся, Поете! Повертаюся у переповнений зал, де оплески і сміх-сміх… Забуваються всі негаразди, що трапляються на перипетіях життя. Жінка не хоче купляти рябе порося, а сама вся у ластовинні з ніг до вух, сміються з горе-батька чи сусіда, що через пиятику потрапляють у якусь халепу, сміються з дорослих дітей, що їдуть у місто і забувають свої звичаї та батьків. І все це не у злому саркастичному жанрі, а у доброму гуморі, що містить у собі великий виховний зміст. Звучать вірші для малят, витають над залою легенди, оповиті пеленою часу, спонукаючи перейматися долею двох люблячих сердець. А наступним акордом, у зовсім несподіваній хвилі ллються зі сцени слова про особисте, найсокровенніше, недолюблене. Я знаю, що це Твоє життя, Твоє кохання. І ліричний герой цих пісенних творів – Ти сам. А ще у авторському виконанні були майстерно прочитані твори, присвячені Тобі і про Тебе. Пізніше Твій земляк, поет, пісняр, неперевершений читець Твого гумору на сцені, лауреат багатьох конкурсів Михайло Кика скаже, що це був реквієм Твоїй пам’яті. Спогади. Спогади. Я знаю, Учителю, що Ти спостерігав за святковим дійством сам з тих далеких неосяжних світів, але нам у житті не вистачає усмішки, погляду, підтримки, слова тих добрих людей, що пішли від нас назавжди, залишивши на землі свої незабутні сліди. Я теж присвятила Тобі, Учителю, свої поезії, один із віршів було надруковано у літературному альманасі «Пролісок – 2009», який презентували на велелюдному святі у Кричильську з участю митців Рівненщини, Твоїх колег по перу. Почекай, Поете!. Я знаю, що у цьому світі все швидкоплинне. Невдовзі закінчиться ніч, і я знову попрямую до людей. Пригадуються слова нашого всіма шанованого Георгія Александровича; «Людину треба вшановувати, коли вона ще жива!». Цей вислів настільки закарбувався у моїй свідомості, що я його запам’ятала якщо не на все життя, то, принаймні, надовго. На мою думку, цим словам місце серед афоризмів великих. Заслужений журналіст України, колишній редактор райони, а нині власник і меценат видавництва «Словосвіт», підтримує авторів, що видають книги, радить, сприяє, спонукає до видання творів у наш зовсім непростий час. Слід відмітити молодого, енергійного , перспективного і талановитого поета-земляка Василя Титечка. Це він підхопив естафету гумору, написав «Невигадані історії», «Бегемоти вчили ноти» та інші доробки, що поповнюють скарбницю творчості нашого народу. По сходинках мистецтва виростають його нові і нові твори. Вслухалися у голос і нашого наймолодшого колеги Петра Катеринича. Обдарований, надзвичайно працьовитий, учасник багатьох конкурсів молодих митців слова, автор кількох книжок. Вірю, що він не раз ще порадує нас своїми новими творами. Хочу назвати і Зою Федорчук. Зовні така проста і тендітна, а який у неї невичерпний потенціал енергії, що спонукає зближувати талановитих людей, пропагувати слова митців, шукати самоцвіти у рідному краї, знайомити з прекрасним, пропонувати твори місцевих авторів до видання, шукаючи перлинки краси у щоденних звичних буднях. На святі були присутніми і представники районної влади, які не лише оцінювали виступи учасників , а і спонсорували це неповторне свято, за що їм низький уклін і велика вдячність. Прости, Учителю, що не зміг порадіти «Кулішевим читанням» у цьому земному житті. За миттєвістю буднів всі смертні забувають, що на землі кожному з нас відміряно свій час. І ніхто не передбачив, що для Тебе раптом згасне сонце саме тоді, коли всі ми раділи , готуючись до Твого ювілею всього за кілька днів у цій залі. Переступаючи в інший світ, Ти, поете, засвітив свою зорю, яка осяває нас, випромінюючи Любов, Добро, Сміх, гуртуючи в єдине ціле – оберегів Твоєї Пам’яті. Жалкую про те, що при численних зустрічах не запитала Тебе, Поете, що спонукало писати. Тому змушена шукати відповідь сама. І, здається, знайшла. Роман Іваничук в одному з інтерв’ю сказав таке; « - …Ніхто нікого ще не примусив писати…Ти можеш мати мужність не писати. Або писати чесно. Бо потім то б’є по тобі… Не треба грати в азартні ігри з власть імущими. Вони нині є , а завтра нема їх. А ти - залишаєшся. Ти своє ім’я віддав народові. Чи воно велике, чи маленьке, але воно тобі вже не належить». Ще хочу процитувати слова, які вважаю близькими до істини, чому пишуть митці слова; «Чому я пишу! – запитує румунський поет і прозаїк Джео Богза. – Тому що вірю в красу життя і світу, бо вважаю існування всесвіту й нашу в ньому присутність, нашу здатність сприймати його й осмислювати його - пригодою такою незвичайною, що дух захоплює кожної миті. , в усі миттєвості нашого життя й протягом тисячоліть». - Писав, тому, що інакше не міг! – відлунням відгукуються Твої, Поете, несказані слова у відповідь. Шанують люди Тебе, Учителю, інакше це свято не відбулося б. Люди для людей, серце для серця, пам'ять для вічності. Я ще плекаю надію поїхати до Кричильська, пройти Твоїми стежками, вклонитися землі, де Ти народився і жив. А ще відвідати родину, поспілкуватися з Галиною Олексіївною, Твоїм, Учителю, найпершим другом і порадником, дружиною, матір’ю, оберегом домашнього вогнища і привезти нові враження для наступних спогадів. Треба, Поете! Для Тебе, для мене, для всіх, хто Тебе знає і ще не знає, для наступних поколінь. Кожне слово, витончене різцем Майстра, проростає дивоцвітом. А, може, то євшан-зілля, яке шукає наш український народ впродовж віків, встаючи з колін, прагнучи краси і досконалості, здіймаючи свій погляд у майбутнє. Благослови, Господи, його на кращу долю!

На гостині у родині
 
Так уже створена людина, щоб прийшовши у світ, залишити слід на землі: створити те, що не тліє у вічності, живе у пам’яті народній. Пам'ять може покликати, думки матеріалізуватися. Саме такі роздуми спонукали мене сісти у вкрай переповнений автобус, де не зустріла жодного знайомого обличчя, і їхати на батьківщину нашого славнозвісного Леоніда Куліша . У Кричильську була не раз: приїжджала із журналістами та працівниками культури на ювілей письменника, тут з ним прощалися у кінці квітня 2007 року. А сьогодні буденний день кінця березня. Ось-ось під теплим весняним сонечком розбрунькуються дерева, вкриються п’янкою заметіллю, а на заметених подвір’ях і у чисто прибраних оселях люди очікуватимуть на прихід одного з найрадісніших свят – Воскресіння Христового. Ще в автобусі знайшла співрозмовників, і в селі дізналися , що їду «до Зінькових». Ось і знайоме подвір’я, заходжу в оселю. Зустрічає привітно молодша господиня: - Сідайте, будь ласка, мама незабаром прийде зі школи, - майже в один голос обізвались син Толя та невістка Оксана. А з портрета ніби ось-ось привітається і сам господар Леонід: - Сідай, Надю, як справи?... Розглядаю у відеозаписі внученят Олю і Лілю, яких тримають на руках Галина Олексіївна і Леонід Зінькович, і звідти, з екрану, струмує така цілюща життєдайна родинна аура, що заповнює навколо мене весь простір: дідусь співає дівчаткам колискову. Якби лише я почула одну пісню у виконанні батька родини – тільки за це було варто приїхати, щоб отримати ту Кулішову частинку любові, якою зігрівається його родина. Повернулася зі школи і Галина Олексіївна. Вона радо ділиться спогадами, пам’ятає життя до найменших епізодів з того часу, коли познайомилися і до трагічної поїздки на Житомирщину…
А ми перегортаємо родинні альбоми. Не кожна сім’я може похвалитися такою незчисленною кількістю не лише фотографій, а й вирізок із преси, що займає чотири величезних за розміром, я б сказала - габаритних альбомів, охайно оформлених рукою господаря, що стали вже родинними раритетами. Це публікації творів Леоніда Куліша на шпальтах періодичних видань та у збірниках. Не буду сьогодні перераховувати ці видання чи аналізувати бібліографію творчості. Ці матеріали, шановні читачі зможуть відшукати у районній бібліотеці та дізнатися із серії «Гордість краю», Сарни - 2010. Не буду переповідати і біографії письменника. Про це цікаво і доступно розповів у літературному портреті до 60-річчя від дня народження письменника Борис Боровець. А ми з вами дізнаємось більше про Леоніда Куліша як голову родини – батька, чоловіка, дідуся, врешті-решт – односельчанина. І полилася розмова, мов швидкоплинна, осяяна промінням сонця, річечка: щебетлива, щемлива, неповторна, злеліяна хвилинами незабутності, неповторності. Галина Олексіївна просто, щиро, ніжно розповідає про чоловіка: - Любив вставати вдосвіта, коли ще всі міцно спали. Затопляв у печі, ставив горщики для страв до полум’я, а сам зручно всідався на стільці біля припічка і… писав. Дивився, як вогонь злизує дрова до тих пір, доки звідти не з’являлася Муза… І не лише приносила натхнення для творчості, а й до приготування смачних сніданків і обідів. Отой борщ капустяний із м’ясом вмлівав до досконалості. Господиня стверджує, що у Леоніда Зіновійовича виходило краще, ніж у неї. Дивувалися сусіди, коли сапав однією рукою городину чи копав картоплю. Нікого не наймав і по господарській частині – справлявся сам. Косив сіно, возив до стодоли, вимів начисто двір у четвер, коли востаннє від’їжджав у дорогу. На запитання, чому це робить, відповів: - Нехай на суботу буде чистий двір!?... Саме у суботу помер…
Через роки не минає біль і гіркота. Та час нам непідвладний. Галині Олексіївні залишив світлі спогади. Надзвичайно гостинний. І коли до хати завітала завідувачка бібліотекою Ніна Сидорівна Цюзь, почула про Леоніда як гостинного господаря, як людину, яка відіграла значну роль у житті не одного односельця. А я, немов губка, вбираю в себе кожне слово про непересічну людину, Людину з великої букви: - Кожної неділі приходив у бібліотеку, систематично перечитував пресу, прискіпливо переглядав формуляри, перепитував, чи читають Т. Шевченка, Лесю Українку, Ліну Костенко. Передплачував «Український футбол», інші видання. Люди теж частіше заходили у бібліотеку. Коли не стало Леоніда Зіновійовича, ніхто спортивні видання не передплачує. Був у курсі всіх заходів села. Коли футбольна команда села «Колос» їхала на змагання, завжди брала з собою Леоніда Куліша, як талісман.
- І хоч я була частим гостем у родині Кулішів, - згадує пані Ніна, бо доводилось співпрацювати з Галиною Олексіївною, яка була заступником директора з виховної роботи, та чомусь найбільше запам’яталась зимова пора року.
- Заходжу у хату, а Леонід Зіновійович вибирає однією рукою з грубки попіл, потім приносить відро з брикетом. Галина лежить на витопленій печі і пише конспект.
- Вилазь на піч, холодно, чого мерзнути! – пропонує господар.
- І я вже на печі, біля господині оселі, і ми складаємо річний та перспективний плани спільної роботи школи, бібліотеки і сім’ї. А коли закінчили працювати, господар вже грубку натопив, приготував гарячий чай, і гарне слівце, перевите добрим гумором і заразливим сміхом. Слухаю цих простих жінок і пригадую: недаремно хтось розумний сказав, що людство вижило завдяки тому, що навчилося сміятися. І знову плинуть, розсіваються по хаті спогади жінок. Пригадує бібліотекарка:
- Його твори – історія нашого села. Це він запропонував назвати сільський фольклорно-етнографічний колектив «Горлицею». Раніше стара бібліотека знаходилась серед розмаїття дерев. І дуже часто прилітали парами птахи і воркували. Коли я одного разу замилувалася голубами, Леонід Зіновійович пояснив, що цих птахів називають горлицями. Запрошували односельця і на весілля, попередньо замовивши привітання молодим, або на ювілей чи інші свята. Ніколи не відмовляв, був добрим, привітним, у всьому проявлялася інтелігентність і тактовність. З великою душевною теплотою відносився до всіх членів родини: синів Анатолія, Віталика, Миколи, внучка Максима, внучки Віки. Коли у Анатолія і Оксани з’явилися водночас дві донечки – Ліля і Юля, дідусь співав їм пісні. Співав не лише колискові, а й українські народні. Лише півроку було дівчаткам, коли не стало дідуся. «Ой на горі там женці жнуть» - продовжила співати Галина Олексіївна, спостерігаючи, як маленькі неспокійно зреагували, вслухаючись у дідусеву пісню в бабусиному виконанні. Коли син будувався, Галина Олексіївна змушена була їхати на заробітки під час відпустки. Вся домашня робота злягла на плечі господаря. Варив їсти, годував домашню живність, доглядав курчата. Садив і доглядав вазони, посадив дерево щастя. Розрісся його сад, а яблуня зайняла всю площу перед хатою. Під час нашої бесіди я ознайомилася з книгами, які побачили світ після смерті автора. Дитяча книжечка-розмальовка Леоніда Куліша Зіньківа вийшла у Городку. Бедрихів Край Хмельницької області у 2011 році за редакцією В. І. Куфльовського. Вірші, загадки, оповідання, скоромовки для дітей. У 2010 році у Харкові, у видавництві «Школа» вийшла книга з дивовижною назвою «Вухолапохвіст» про вусатих і хвостатих сіро-буро-рудоватих. Серед творів сучасних українських письменників чимале місце відведено у цьому виданні і творам для дітей Леоніда Куліша. Є видання попередніх років, де надруковані доробки Леоніда Зіновійовича у співавторстві з іншими поетами і письменниками. Скажімо, «З лісу зайчики ішли», «Лелека» у 2002 році. Всі книги з гарно оформленим дизайном, малюнками художників В. Харченка, Є. Житняка та інших митців. Наша зустріч добігала кінця, та я не поспішала прощатися. Родина чекала з «нулівки» Лілю і Юлю. І якби мені довелося ще раз сідати у переповнену маршрутку, щоб лише побачити оте квітуче диво всеперемагаючої любові, не роздумувала б ні хвилини. Із сяючими очима дівчатка навперебій ділилися враженнями про новини у школі. Було відчуття, що діти не обділені любов’ю всіх членів цієї дружної сім'ї. І водночас щиро і привітно щебетали як з мамою Оксаною, так із татом Анатолієм та бабусею Галиною Олексіївною. А з портрета привітним поглядом дивився на всіх незабутній дідусь, батько, чоловік – Леонід Зіновійович. Дякую господарям за гостинність, як-то кажуть, пора і честь знати. Повертаюся з Галиною Олексіївною на зупинку маршрутки з таким оптимістичним настроєм, такою життєдайною енергією, якої вистачить, здається , мені на все життя. Адже доторкнулася душею до роду українського, що споконвіку плекав кращі духовні цінності: любов до людей, працелюбність, таланти, доброзичливість. Все те, що зігріває нас, додає снаги, допомагає триматися на плаву у великому океані життєвих буднів.

Календар
«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Друзі сайту

© Сарненська центральна районна бібліотека, відділ автоматизації бібліотечних процесів, 2012 рік