 |
 |
 |
 |
ДІВОЧИЙ БРІД
Цілий тиждень блукав поліськими лісами татарський загін, не знаходячи дороги, котра вивела б завойовників бодай до найменшого хутірця. У татарських воїнів закінчились харчі, уже притомились і коні. Татарський воєначальник сидів на зламаному дереві і слухав тривожний стогін віковічних дубів. Вже кілька днів підряд посилав гінців у різні боки, але ніхто не зустрів жодної живої душі, яка могла б вивести їх із лісового полону. Раптом він почув радісний крик. Підвівся. Очі татарина забігали, обличчя засвітилося радістю. Двоє воїнів вели до нього юну дівчину.
- В лісі недавно зустріли, - повідомив один із них.
- Гаразд, гаразд, - сказав той. - Залишіть нас одних. Він підійшов до дівчини і спробував заглянути у сині, як озерна гладь, очі. Вона відвернулась. Татарин спохмурнів.
- Добре, - сказав старший.
- Ти виведеш нас із цього лісу, і ми тебе дуже щедро нагородимо. Дівчина мовчала. Мовчав якусь мить і татарин. Потім вийняв із піхов криву шаблю і почав робити нею кола у повітрі. «У тебе немає виходу, - сказав. - Зовсім немає виходу: або виведеш на дорогу, або...». Татарин знову розсік шаблею повітря ізнову пильно подивився на неї. Дівчина продовжувала мовчати. Тоді розлючений воєначальник грубо штовхнув голубооку юнку у плече. Та впала на сивий мох. Але тут же підвелася і жбурнула в очі ворогу жменю болотяної багнюки. Той дико скрикнув. Очі налилися кров'ю. Один із воїнів, який прибіг на крик, вихопив із піхов шаблю і розмахнувся нею. Але старший дикою пантерою кинувся на нього і вибив шаблю з руки. Потім покликав до себе кількох воїнів і щось тихо їм наказав. Ті кинулись до дівчини, яка лежала на вогкій землі, і силоміць поволокли її до найближчого дерева. Взяли мотузка і почали прив'язувати полонянку до стовбура сосни. Коли прив'язали, до неї знову підійшов старший. «Ось тут і переночуєш, - сказав і, трохи помовчавши, додав, - якщо, звичайно, переночуєш». Мовив і кинув поглядом на великий мурашник під сосною. Дівчина мовчала. Тільки голубі очі палали вогнем зневаги і ненависті до чужинця.
Сонце котилось до обрію. У лісі стало тихо і моторошно. Прив'язана дівчина дивилась на верховіття дерев. Про що вона думала? Може, про неньку, серце якої розривалося від думок, чого донька так довго не повертається додому. А, може, згадала того юнака, який вперше увійшов у її серце. Коли землю огорнули сутінки, до неї знову підійшов татарин.
- Так, що, надумала? - запитав. І раптом, як посвист нагайки по голому тілу: «Так. Я проведу вас, я знаю дорогу до села». Із зв'язаними руками йшла юна кричилянка попереду татарського загону. Мабуть не один з них уявляв ситий сніданок і багату здобич.
Ніч була місячною. Дівчина вела і вела чималий татарський загін у глибину лісу. Позаду залишились одне, друге, третє село. А вона йшла і йшла. Закінчувалась коротка літня ніч. Десь скрикнула сова. Татарин, який йшов поруч дівчини, несподівано здригнувся. «Тільки б зовсім не розвиднілось, - молилась в душі юнка.
- Ще трішечки, а далі...». До неї під'їхав воєначальник. Загін зупинився. Обличчя татарина було страшним: «Ти коли приведеш до села? Знай, обдуриш - тебе чекає смерть. Ти ще не знаєш майстрів смерті!». Минуло ще півгодини. Розвиднювалось. Прокинулися перші пташки, які поспішали шукати поживу для своїх малят. А у лісі стояла та ж тривожна тиша. - Ми прийшли, - повернувшись обличчям до татар, сказала дівчина.
- Куди прийшли? - здивовано підвівши брови, запитав воєначальник.
- Довкола болото і твань. Де стежка назад? Куди ти нас привела? -кинувсь татарин до кричилянки. Я привела вас у гості до смерті, - гордо сказала дівчина...
- Вона чекає на вас. Ось-ось вийде. Сказала і замовкла. їй знову пригадалось рідне село. Непрохана сльоза скотилась по щоці. Не всі чужинці одразу зрозуміли, що сталось. Старший на хвилину ніби забув про існування полонянки. Він подивився на всі чотири сторони. Проте нічого не бачив, крім величезного болота. Зліз з коня. Ступив крок, ще один. І раптом провалився в булькаючу трясовину, що ховалась під підступним зеленим мохом. Його ледве встигли підхопити кілька воїнів, що були поруч. Зчинився страшенний крик і лемент. Завойовники нарешті зрозуміли, як насміялась з них проста дівчина з поліського села. Одна, друга шабля опустилась на її голову. На зелений мох полилася гаряча червона кров юної героїні. Але жоден з великого загону завойовників не вийшов з пастки, яку для них підготувала дівчина з Кричильська. Одні потонули в непрохідному болоті, інші - померли голодною смертю.
Минули віки. Є у кричильському лісі знайоме для багатьох кричилян і жителів довколишніх сіл урочище, яке з прадавен називають «Дівочим бродом» або «Дівкою». І якщо вірити старовинній легенді, то назва урочища присвячена гордій і мужній дівчині з Кричильська, яка пішла на самопожертву заради того, щоб не віддати на поталу ворогам-ординцям рідного села, його людей.
КОРАБЕЛЬСЬКЕ
Це колишнє величезне болото знайшло собі місце поблизу села Угли Кричильської сільської ради. Ще з дитинства пам'ятаю його у своїй первісності. На перший погляд, воно ніби міцно дрімало, впавши у багатовікову сплячку. Проте, насправді, окремі місця болота ворушилися, були небезпечними і підступними. Варто було людині необережно спробувати пройти по ньому кілька метрів, як тіло потрапляло в страшні трясовини, звідки без сторонньої допомоги навряд чи хто міг вибратися. Згодом, у часи горезвісної меліорації, всерйоз взялися і за «Корабельське». З'явилися потужна техніка, досвідчені спеціалісти, грандіозні плани перетворення поліських боліт у квітучі, врожайні поля. За цією програмою здійснювався недремний державний і партійний контроль.
Через декілька років «Корабельське», як болото, зникло назавжди. Згодом на меліорованих площах почали вирощувати зернові культури та коренеплоди. Перші врожаї вражали. Проте, це всього-на-всього було початком кінця. Тодішні засоби масової інформації на весь голос вихваляли далекоглядну та мудру політику партії й уряду в цьому питанні. Сьогодні «Корабельське» знову в спокої, тільки не первісному. Воно поволі заростає травою та чагарниками, уже не виконує функції рівноваги в природному середовищі. Нині сільськогосподарська техніка, котра доживає останні роки та місяці, не може обробити й немеліоровані землі. Правда, зовсім близько «Корабельського», що хоч трохи йде на користь виробникам і населенню, бо колишні торфорозробки в урочищі «Гало» вже вичерпались. Мені вже давно не давала спокою думка: а звідки це колишнє болото взяло таку нетутешню назву? Бо ж насправді слово «Корабельське» походить від російського «корабль». А кораблі й Полісся такі далекі одне від іншого. Але мені поталанило дізнатись про одну з версій походження назви болота. Одного разу повертався з Рівного потягом. Як часто так трапляється, розговорився з попутником, уже немолодим чоловіком. Дізнавшись, що я з Кричильська, запитав: «А знаєте «Корабельське» біля Углів?. «Так, - відповідаю. - Знаю». «А чого воно має таку назву, знаєте?». Хитаю головою. Тож розповів мені отой чоловік, що почув від свого діда, а той від свого. Мовляв, до поміщика одного із сіл приїхав його знайомий дворянин з-під самої Одеси. А з письмових джерел, переважно літературних, відомо, що поміщики дуже полюбляли виїжджати на полювання. На Поліссі ж для цього і простір був, і звірини незліченна кількість. Дістались мисливці зі своїми єгерами й до теперішніх Углів. Гадаю, що в ті часи цього села ще не могло бути. Коли одеський дворянин побачив те величезне за розмірами болото, то захоплено вигукнув: «Так оно могло быть корабельским!». Він, либонь, мав на увазі те, що коли б замість болотної твані тут плюскотіла вода, то вдосталь було б місця, щоб і судна плавали. Можливо, назва «Корабельське» і походить з історії цього переказу.
МШАНІ КЛАДКИ
Сьогодні назву «Мілані кладки» не так уже часто можна почути в розмовах жителів Кричильська, Углів і Убережі. Проте кілька десятків років тому про це місце серед лісу згадували досить часто. Колишня ґрунтова дорога з Углів до Кричильська обов'язково впиралась в це болотисте місце. Воно не таке вже й велике. Проте, як розповідали старожили, поміряти болотисту твань, принаймні, двометровою палицею було неможливо. Середину болота люди час від часу викладали круглими колодами. Все це з часом пожирало ненаситне болото. Тоді клали новий настил, який чекала доля попереднього. По обидві сторони настилу на всю довжину вимощеної дороги робили спеціальні поручні, щоб триматися за них, бути застрахованими, не потрапити у воду чисельних ям, у яких вічно булькало і ворушилось. Цікавився у старожилів, звідки взялась назва цієї трясовини. Розповідали, що їй уже не одне століття.
Кажуть, що колись давно назву вона отримала від гончарів, які через ліс везли свій товар до Кричильська та довколишніх сіл. Один з гончарів, не відаючи про небезпеку, яка на нього чатувала, спокійно поїхав прямо на зелений мох (власне і назва «мшані кладки» походить від слова мох, тобто кладки, покриті мохом). Раптом пролунало пронизливе іржання коня. Не встиг гончар зрозуміти, що і до чого, як кінь почав швидко занурюватись у страшну трясовину. Кидав по обидва боки потопаючого коня хмиз, горщики, макітри, щоб зробити хоч якесь тверде місце і врятувати тварину. Та всі спроби були марними. Майстри гончарної справи подалися шукати більш зручний і безпечний шлях, а позаду їх ворушилось розтривожене болото, що віками ховалось під безпечним, на перший погляд, зеленим мохом. Мшаними кладками тепер ніхто не ходить, ніхто їх не тривожить, нікого не цікавить їхня вікова таємничість. Адже недалеко від них побудовано дорогу з твердим покриттям. Молоді люди і не здогадуються про існування мшаних кладок, бо вони припинили своє існування, як і багато боліт і болотець, смерть яким прискорила «королева» меліорація.
ПЕРЕКРИКИ
Про назву старовинного поліського села Кричильськ існує декілька переказів-версій. Ті з них, які дійшли до нашого часу, розповідають, що колись довкола цього села росли величезні дрімучі ліси, і хоч як не кричи, ніхто тебе не почує. Варто сказати про одну цікаву деталь. Років десять тому неподалік річки Горинь велись меліоративні роботи, під час яких меліоратори викопували залишки вікових дубів. Це певною мірою підтверджує те, що до самого села підступали великі лісові масиви. За другою версією, в період монголо-татарського нашестя на Русь завойовники дістались і до Кричильська. Про це свідчать легенди «Дівочий брід», «Перевісся», «Турово», «Білявка» та інші. Отож, коли ординці з'являлись поблизу села, жителі його знімали такий крик, який було чути у довколишніх селах. Проте найвірогідніша версія, за якою село могло взяти собі назву, пов'язана зі словом «перекрики», що походить від слова «перекрикуватись», «кричати». В основі переказу також покладені події, пов'язані з наступом татар до країн Південно-Східної Європи. Для того, щоб зненацька не бути захопленими чужинцями і не потрапити в страшне рабство, жителі села почали будувати сторожові вежі, які по-місцевому називались «перекриками». Будувались ці вежі досить високими, щоб можна було бачити навіть з-за верховіть найвищих дерев. Проте слід додати: потрібно було не тільки бачити, але й чути, Отож вежі-перекрики будувались на такій відстані одна від одної, щоб той, хто вартував на одній вежі, міг почути крик про небезпеку іншого чергового. Наступний сигнал криком передавався ще іншому, і так далі. Таким чином, від слів «перекрикуватись», «кричати», гадаємо, і дістало село Кричильськ свою історичну назву. Можна також здогадуватись, що село виникло ще раніше, ніж про це думаємо. Принаймні не в чотирнадцятому або п'ятнадцятому століттях, бо коли з назвою села зв'язано стільки легенд і переказів, що стосуються періоду монголо-татарської навали, то поселення це могло існувати іще задовго до тих подій.
ТУРОВО
Це невелике болото з давніх давен знайшло собі місце серед поля, майже на межі двох сусідських районів - Сарненського і Володимирецького, поблизу сіл Кричильськ і Городець. Здається, серед очерету і осоки звичайне собі болото, проте воно має і свою сиву історію і свою давню легенду. Початок її - за часів монголо-татарського нашестя на наш край. Люди з довколишніх сіл чули уже, що на Полісся суне хмара ворогів-чужинців. Страшні чутки випереджали одна другу, лихі то люди, що йдуть з країв далеких. Закрався у серця кричилян і страх, і смуток за хати свої, за дітей і рідних. А ті чутки з кожним днем наближалися. І вирішили кричиляни зробити вежі великі, сторожу на них поставити. І вдень і вночі стояли на вежах вартові із смолоскипами. Люди трохи заспокоїлись: може, обійшли вороги село стороною?
Та ось з'явився в селі чоловік незнайомий. А за ним ще люди прийшли. Казали, що з Волині. Вони від орди лихої втекли. А села їхні вже спалили злодії, рідних і близьких або шаблі порубали, або погнали їх у далеку чужину.
- Не тікати треба, а боронити рідні домівки, -сказав людям старий мудрий односелець.
- Татари йтимуть тільки однією вузькою стежкою повз болото. Ось тут і зустріти їх треба. Його підтримали і почали гуртом до січі готуватись. Возили вони до болота і смолу, і пісок, запасалися косами і вилами. Навіть жінки і діти не сиділи без діла - чим могли, тим допомагали. І ось справді настав час великих випробувань. Невеселу звістку приніс гінець на змиленому коні: «Ідуть!..».
Заворушилось, загуло довкола. Старі діди повели жінок і дітей у глибину лісу, подалі від села. Чоловіки і юнаки пішли до безіменного болота, до тої самої єдиної стежки, яка могла привести завойовників до села. Наближався тупіт татарських коней. Але захисники були вже готові до двобою. Частина з них напівколом оточила болото. Молодші з ківшами гарячої смоли вибрались на дерева. Ось уже й перші ворожі вершники виїхали на стежку між лісом і болотом. З обох боків вискочили люди з вилами, косами і кілками. З дерев на чужинців лилася смола, очі засипав пісок. Змішалась місцева мова з ворожою, запах кінського поту з людською кров'ю. Через кілька годин поєдинок закінчився. Монголо-татари, які, здавалось, ніколи і нікого не боялись, завоювали стільки земель і народів, пішли геть від поліського села. Скрізь лежали вбиті і поранені - татари і кричиляни. А живі - торжествували. З тих пір минуло багато століть, відбулось багато подій. Але й сьогодні серед поля можна побачити те болото, яке залишилось свідком сивої давнини і мужності наших предків.
СИНІЙ ВИР
За густими верболозами, на правому березі річки Горинь, де вона круто повертає майже до лісового урочища Бірки, визира з-поміж трав невелике озеро Синє. Інколи кричиляни називають його Синій Вир. Правда, друга назва тепер вже не відповідає дійсності, бо воно вже не сердиться, чомусь не вирує, просто оповите якимось байдужим спокоєм. Проте, як розповідали колись, це озеро кольору безхмарного весняного неба ховало в своїй глибині історію-легенду про двох закоханих, що не змирились з долею і опинились на дні синього виру.
Жили в незапам'ятні часи сусіди. Один був багатим, другий навпаки - зовсім бідний і безталанний. І як часто трапляється в житті, кохання їх дітей привело не до щастя, а до гіркої непоправної трагедії. Юнак, що був з бідної сім'ї, всім серцем покохав доньку багатого сусіда. Та й вона потягнулась до хлопця, як перша травинка до перших весняних променів. Вони були щасливими, і, неначе великого свята, чекали на зустріч. Та невдовзі це стало відомо їх батькам. Мати хлопця, що рано овдовіла, гірким поглядом проводжала сина, коли той поспішав на побачення. Мовчала. Не хотіла ранити юне серце. Проте, сказала якось: «Не пара вона тобі. Не погодиться сусід віддати її за тебе». Коли ж про те, з ким зустрічається його донька, довідався багач, він страшенно розізлився і заборонив їй зустрічатися з бідним хлопцем. Але, як кажуть у народі, серцю не накажеш-закохані зустрічались потайки.
Брати дівчини одного разу жорстоко побили хлопця. Кілька тижнів він не міг піднятися на ноги. Коли ж одужав, не знав, куди ділась кохана. А батько замкнув її у комірчині і пообіцяв випустити тільки тоді, коли повністю зречеться хлопця-бідняка. Пошкодувала доньку мати, і дівчина, найперше, що зробила, городами побігла до любого. Додому не повернулась. Пізно ввечері, ніби відчуваючи, що це буде їх остання зустріч, взявшись за руки, пішли закохані до Горині. Він відв'язав човна. Допливли через Горинь до озера, яке ховалось в очеретах. А лугом, по вечірній росі, підкрадались до закоханих брати дівчини. Тріснула суха вербова гілка. Сполоханою пташкою випурхнула з обіймів любого дівчина. Але було пізно. Молодший брат міцно тримав її за плечі. Середній і старший в'язали хлопця. Потім їх обох посадили в човен і пустили його у чорний вир. До перших півнів робив кола благенький човен навколо виру, а потім вир забрав їх обох. Вранці озеро було напрочуд тихе і спокійне, ніби зла сила, отримавши жертву, заспокоїлась. Озеро чомусь стало синім-синім, неначе увібрало в себе колір очей дівчини-красуні. Траплялось, воно починало сердитись, зненацька кидало об берег хвилі. Поверхня ставала чорною, як очі закоханого юнака. Синій Вир. Озеро Синє. Сьогодні воно зовсім невеличке. Посередині його, там, де колись сердився чорний вир, вода холодна навіть у найбільшу спеку. Синє, холодне озеро. Таке холодне, що його не могли розігріти своєю палкою любов'ю двоє закоханих сердець.
РУСЯВКА
Монголо-татарський загін, обминаючи дрімучі ліси і болота, нарешті приблукав до невеликого поліського села. Було спекотно. Воїнів мучила спрага, але вони не поспішали напитися джерельної води і тільки з острахом дивились на дзеркала криниць. Завойовники вже не раз копали могили для своїх воїнів на цій землі, досхочу напившись із поліських криниць і колодязів. Місцеві жителі, почувши про наближення ординців, селами тікали на болотні острівці, забравши все, що можна, отруївши питну воду. Зайшовши в село, вороги почали шастати по хатах, намагаючись знайти бодай одну живу душу. Коли вже втратили будь-яку надію, немолодий татарин привів до старшого русяву дівчинку-підлітка. Один з татар, зовсім не схожий обличчям до інших, наказав дівчинці її мовою принести води з криниці і випити. Та виконала наказ. Татари тут же жадібно накинулись пити воду і поїти своїх коней.
Дівчину-русявку повели до однієї з хат, де зупинився татарський воєначальник. За столом сидів він сам. Хтось з воїнів дістав з селянської печі чималий глиняний горщик. Старший щось сказав до нього, і ординець велів дівчинці з'їсти ложку запашного борщу. Русявка обернулась обличчям до печі, подмухала в ложку, попробувала. Старший повеселішав, покликав дівчинку до себе і хотів погладити по русявій голівці, але вона рвучко кинулась вбік. її штовхнули і боляче смикнули за волосся. Воєначальник, зачерпнувши повну ложку страви, з жадібністю проковтнув її, і раптом заревів дико і несамовито. Гарячий борщ опік йому язика і горлянку.
- Татарин! Язика ошпарив! Татарин! Язика ошпарив! - вигукнула дівчинка і голосно засміялась. Бей шаленів. Він наказав вартувати її до наступного ранку, а сам влігся спати. Невдовзі сон зморив і ординців. Русявка тихенько підійшла до печі, вилізла на припічок і шмигнула в широкий отвір нехитромудрого димаря. А серед ночі від болю в горлі прокинувся бей. Запалили лучину. Шукали скрізь, але Русявку так і не знайшли. На ранок завойовники сіли на коней і вихорем полетіли з села. Через деякий час, коли стих тупіт татарських коней, з димаря вилізла дівчинка-русявка, яка тепер була схожа на маленьке негренятко. У неї блищали зуби і радістю світились голубі очі. «Татарин! Язика ошпарив!» - радісно прокричала навздогін тупоту кінських копит.
ПОГОНЯ
Розповідають, що за часів монголо-татарської навали на Волині завойовники вщент спалили одне село. Всіх людей порубали за непокору. Одну тільки дівчину залишили в живих. Рука на неї не піднялась - такою вже була красунею. Забрав її молодий родич хана, щоб до свого гарему завезти. Везли полонянку татари своєю кривавою дорогою. Чого тільки не набачилась вона. І всю стражденну дорогу думала про коханого. Вона знала, що він живий. Напередодні трагедії рідного села його вдома не було, бо поїхав з іншими молодими хлопцями заготовляти ліс на хату, щоб привести у неї молоду дружину. Скільки сліз пролила вона за довгу дорогу, скільки ночей не доспала. Не знала тільки одного: четверо молодих хлопців-волинян, ховаючись в лісах і перелісках, їдуть на конях за татарським загоном. Нерівною була ця погоня. Четверо відчайдушних проти кількох сотень татарів, добре озброєних, які досконало оволоділи кривавим ремеслом вбивати, рубати, різати, палити. І все ж переслідувачі не припиняли погоні. Неподалік теперішнього Городця сусіднього Володимирецького району монголо-татарський загін переправився через річку Горинь. Вночі вороги боялися продовжувати свій шлях. Зупинились у лісі на нічліг. Виставили варту. А через деякий час через річку переправилися і переслідувачі. Залишили коней на невеличкому острівці серед Горині, потай попрямували до татарського табору. Там ще довго чулися розмови. Нарешті все затихло. Зате небо спохмурніло, невдовзі почалась злива. Хлопці непомітно підкрались до шатра. У ньому схлипувала дівчина-полонянка. Два татарські вартові не відходили ні на крок. Хлопці чекали. Через годину-дві охоронці, що добре вже намокли, сховались від дощу. Хлопці непомітно підповзли до шатра. Почувся тихий зойк дівчини. За якусь хвилину бранка разом з рятівниками сховались у хащах під стукіт важких крапель дощу. На тій стороні Горині уже почули метушню у татарському таборі. Але було вже пізно. Втікачі були вже далеко від того місця, яке із незапам'ятних часів і донині люди називають «Погонею».
КАРА СИНУ
На одному поліському хуторі покохав юнак дівчину, але, як нерідко колись траплялося, батьки не давали йому дозволу з нею одружитись. Батьки дівчини були також проти такого шлюбу Проте, як кажуть в народі, «серцю не прикажеш, а любові не прив'яжеш». Юнак і дівчина продовжували зустрічатись, незважаючи на те, що становище, в якому вони опинились, приносило обом душевний біль і страждання. Хлопця батьки вмовляли одружитись на тій, котру хотіли вони, а батьки дівчини бажали віддати дочку за багатого, але вже не молодого вдівця. Але жодні вмовляння і погрози не допомагали - молоді серця роз'єднуватись ніяк не хотіли. Врешті-решт батьки хлопця і дівчини вирішили покарати обох. Одного разу вони запрягли волів, посадовили юнака та дівчину на віз, поклали туди трохи їжі, одягу, сокиру, пилу та інші нехитрі пожитки і рушили в невідому для дітей дорогу. їхали довго. Дуже довго. Наступили сутінки. За ними - ніч. Під ранок зупинились на галявині серед дубового лісу. Поблизу голубіло велике озеро. - Ось тут і кохайтеся, - сказав один з батьків, - може і розуму наберетеся, і про любов свою забудете. Зняли з воза пожитки і поїхали назад. Минали дні і місяці. Десь під осінь на це місце приїхав один з батьків. Він очам своїм не повірив. На галявині стояла дерев'яна хижа. Маленька, але гарна. Біля неї - поле. У хатині така собі піч, дерев'яна лавка, різне хатнє начиння. І молоді - веселі і щасливі. Пройшли роки. На галявині згодом поселились ще люди. З'явився хутір. Згодом -село. І назву воно мало - Карасин. Може назвали його через оту кару сину?
ГАЛО
Розповідають, що колись давним-давно в Кричильську жив надто серйозний поміщик. Не те, що серйозний, а дуже деспотичний. Він мав багато земельних угідь, але найбільшим його багатством були лісові масиви. І як завжди так бувало, ліс охороняли гайові, по теперішньому лісники. Були вони ревними хранителями зеленого багатства свого пана. Знаючи його характер, вони ніколи і нікому не дозволяли не тільки хмизу привезти, але гриби і ягоди у лісі збирати. Якось один селянин поїхав у ліс і самовільно назбирав на однокінку різного там ломаччя. І треба такому трапитися, що дорогою додому його зустрів сам пан. Розпитавши селянина, де той брав хмиз, пан відпустив того, а натомість викликав до себе гайового. Довідавшись про запросини до поміщика, той в думках уже попрощався з усе-таки непоганою службою. - Ти дуже провинився, - сказав пан, - і заслуговуєш бути покараним. Ти не виконав мого наказу, який для всіх повинен бути законом, тому заслуговуєш на звільнення зі служби. Але, - хитро посміхнувшись, - я даю тобі випробовування. Там, де мужик брав хмиз, а ти це повинен знати, є галявина. Отож, за тиждень повинен висадити на ній молодняк. Гайовий задумався. Ота «лисина», про яку говорив пан, була на дві-три десятини. Проте він погодився. Не покладаючи рук висаджували молоді сосонки на галявині всі члени сім'ї гайового. Таємно, щоб про те не довідався поміщик, допомагали йому багато родичів і сусідів. Одне слово, гайовий справився з наказом поміщика і залишився на службі. Коли пан приїхав на те місце, він був вражений і здивований: «І справді, тут уже немає гала!» Під словом «гало» від мав на увазі голе місце, галявину. Урочище «Гало», що поблизу села Поляни, знає кожен житель Кричильська. Тут уже своя сучасна історія. Не так давно тут велись торфорозробки. Жителі мали паливо, яке виручало їх холодними зимами. Сьогодні серед відвідувачів «Гала» найбільше рибалок. Після розробки торфородовища тут залишились канави і кар'єри, де згодом розвелись карасі і лини.
