ТВОРИ ДЛЯ ДІТЕЙ
|
Сонечко
Вийшло вранці сонечко з-за ріки,
Цілувало соняха пелюстки.
І раділи дітоньки, ще малі:
- Є на небі сонечко й на землі.
|
Вечір
Загляда у шибку
Вечір Бородатий знов.
Присипати він малечу
Через сад прийшов.
З-під кожуха гарну казку
Тихо дістає.
Тата сила й мами ласка
В добрій казці є.
|
Весна
Сонечко веселе
Скоро припече.
Прилетить веселик
Зі своїм ключем.
Заспані дві жабки
Випливли зі дна.
Радо плещуть в лапки:
"Що, уже весна ?”
|
|
Вишеньки
Намистинка-вишенька
Вабить на гіллі.
- Ой, яке ж то лишенько,
Що ми ще малі!
Зазирать втомилися
Братик мій і я.
- Може, ти нахилишся,
Вишенько моя ?
|
Колискова від матусі
Донечку-зориноньку
Колихала мати:
-Спи, моя дитинонько,
Діткам треба спати.
За селом у гайчику
З соненятком-втіхою
Вже заснули зайчики
З мамою зайчихою.
Засинай же, донечко,
Не сварись мізинчиком,
Завтра збудить сонечко
Золотим промінчиком.
|
Сонячний дощ
Сонце світить,
Дощ іде.
Хто таке ще Бачив де ?
Донечка всміхається,
- Сонечко вмивається ?
|
|
Уранці біля хати
Уранці біля хати малесенькі сліди – зайчаточко вухате приходило сюди. Стояло біля хати, ступило на поріг, хотіло нам сказати, що випав перший сніг. |
В гості ящірка ходила
В гості ящірка ходила
Й по дорозі хвіст згубила. Не пустили її в гості, Кажуть: "Нащо нам безхвості?” І навіщо вчора киця Гребла сіно у копицю? Що у лісі жук знайшов Й приміряти вже пішов? Всі історії цікаві Прочитай, не будуть зайві. |
Танцювали зайчики
Танцювали зайчики у гайку,
На сніжку біленькому, на сніжку. Вибивали лапками гопака, Хоч мела хурделиця Ще й яка. Гарно побігайчики Стриб та скік – Зустрічали зайчики Новий рік. |
Два колоски
На широкому полі поруч одна одної росли дві стеблини. Росли, часто перемовлялися між собою.
— Як мені цей дощ надокучив, — жалілась перша пшенична стеблина.
— Капає та й капає на голову.
— Що це ти, сестрице? — обізвалась друга стеблина.
— Дощ — це добре, рости будемо, урожайними станемо. Помовчить-помовчить перша стеблина і знову своє:
— І чого ці сонячні промені мене зачіпають? Чого зі мною вітерець бавиться?
— Мовчи, сестрице, — знову каже друга стеблина.
— Це добре, наші колоски зернами наливатись будуть.
— І без того виросту! — сердилась перша стеблина.
— Чи не бачиш, якою я вже стала. Поглянь тільки. І ти, і всі наші родички переді мною голови схиляють. Це вони так шанують мене, у пояс мені кланяються. Загордилась ця стеблина. Ой, як загордилась! Та якось на поле прийшла Людина. Глянула на високий колосок і сказала:
— Пустоцвіт. Нічого з нього не буде:
— А побачивши колосок, що нахилився майже до самої землі, промовила:
— Який красень! Скільки в ньому золотих зерен! Схилився, неначе дякує землі-матінці за те, що зростила його на радість людям. Високий колосок зрозумів усе, але було уже пізно.
Мізинчик
Були собі на руці п'ять пальців-братиків. Жили дружно, завжди один другому допомагали. І все в них виходило, найважчу роботу зробити могли. Тільки одного разу найменший пальчик Мізинчик капризитись почав.
— Хай решта пальчиків працюють, — подумав сам собі.
— Я найменший, найслабший, ще встигну напрацюватись. Так сказав і більше не захотів своїм братикам допомагати. Спочатку ті умовляли його, соромили, ледарем називали. Мізинчик нікого і нічого не хотів слухати. Що ж, вирішили решта братиків, нехай буде по-твоєму. Живи сам. Побачимо, що з того вийде. Незручно було для чотирьох братиків різну роботу виконувати. Проте потроху вони звикали. Згодом почали помічати, що і без Мізинчика можуть обійтись. А що Мізинчик? Захотів він одного разу яблуко з яблуні зірвати — не вийшло. Став братиків просити.
— Е, ні, — відповіли ті.
— Ми всі гуртом робимо, а ти роби тепер, що хочеш сам. Віднині Мізинчик не міг м'ячиком побавитись, двері відчинити. Не міг нічого. Якось припав він до долоні й почав гірко плакати. Тільки ніхто не звертав на нього уваги. Добре виплакавшись, Мізинчик сказав своїм братикам знайомі діткам слова: "Вибачте мені. Я більше не буду". Після цих слів весело і радісно стало Мізинчику. Недаром кажуть люди, що разом і робота робиться, і серце радіє.
Як зайчик лисичку обхитрив
Брела полем Лисичка. І такою вже голодною була, що ледве довгого хвоста по землі волочила. "Ох, і невезуча я сьогодні, - буркала сама собі під ніс.
- Хотіла рябого півника на сніданок впіймати, так собаки ледве життя не вкоротили. Мишва також у нори поховалась, та ще й пищить -насміхається". Брела лисичка і долю проклинала: раптом
- Який сором! - промовляла, ледве не плачучи.
- Щоб бути найхитрішою від усіх звірів лісових і смертю голодною помирати.
- Ой, а це що?! - раптом вигукнула рудохвоста.
- Здоровенький був, клубочку-колобочку. Очі в Лисички забігали, радістю засвітились. Під торішніми пожовклими бур'янами, у неглибокій ямочці сиділо маленьке перелякане зайча.
- Не тремти, косооке, - сказала лисичка.
- Боягузи для мене страшенно несмачні. Але я однаково тебе з'їм, бо дуже-дуже голодна.
- Така вже моя доля, - сказав Зайчик.
- Але ж я дуже маленький, я, тітонько, всього-на-всього позавчорашній. Ось подивіться: кулачок та й годі. І що тут їсти? А знаєте що? - оговтавшись, сказав Зайчик.
- Я і насправді несмачний. А кажуть, якщо в мене трішки хвостик відросте, тоді я стану дуже смачним. А це недовго. Глянула Лисичка на куцохвостого й задумалася. "А й справді, - мовила сама до себе, - скільки в цьому мишеняті наїдку?". Потім знайшла суху стеблину і поміряла йому хвостика.
- Оце знай, - зробивши сердитий вигляд, сказала Лисичка.
- Якщо до вечора хвостик не відросте, я однаково тебе з'їм, навіть несмачного.
- Так-то так, - знову озвався Зайчик.
- Проте як я підросту разом з хвостиком, коли теж давно не їв? Коли б ви принесли хоч малесеньку морквину. Добре, - погодилась Лисичка.
- Сиди тут, а я піду на грядку по моркву. Пішла вона, а Зайчик стриб - і тільки його бачили. А там, зовсім недалечко, хитрого Зайчика чекала його мати Зайчиха. Вона все бачила і чула, але не могла нічим зарадити маленькому синочку. Ти вже зовсім дорослий, мій любий Зайчику, коли зумів обхитрити саму Лисичку, - сказала так Зайчиха, і пострибали вони обоє до густої конюшини, радіючи, що все так щасливо скінчилось.
Золота копійка
Хтозна-де, але одного разу знайшов Чиж золоту копійку. Чув він, що золото - то велике діло. "Тепер я найбагатший від усіх птахів", - подумав Чиж і був від того гордим-прегордим. Так загордився, що і їсти для себе пошукати лінувався.
- Навіщо? - міркував птах. - У мене е золота копійка, я багатий. Минали дні. Зголоднів Чиж. Полетів до Горобчика.
- Чи не даси мені чогось попоїсти? - запитав у нього.
- А я тобі дам за це золоту копійку. Розсміявся Горобець.
- А навіщо вона мені? Що з нею буду робити? Чиж розгнівався і сказав:
- Нічого ти не розумієш. У кого золото, той багатий!
- Ну і багатій собі на здоров'я! - цвірінькнув Горобець і полетів шукати їжу для своїх жовторотиків. Дуже образився Чиж. "Ну і нехай. Полечу до Сороки. Ця птаха мене зрозуміє. Не те, що той общипаний Горобець". Полетів. Чи не обміняю я у вас, пані Сороко, золоту копійку на їжу? - мовив Чиж.
- Ще чого захотів! - застрекотіла вона. - У мене такого добра не злічити. І показала самовпевненому Чижу у своєму кубелечку блискучі бляшки, кольорові скельця та ще багато всякої всячини. "Полечу звідси до Крука, - вирішив зовсім зголоднілий Чиж. - Він старий, мудрістю і розумом не обділений". Та й полетів, тримаючи в дзьобі золоту копійку. Крук якраз відпочивав на сухій гілляці. Коли Чиж наблизився, Крук невдоволено прокричав: "Кар! Кар! Кар!". Володар золотої копійки вирішив, що старий вигукнув: "Вкрав! Вкрав! Вкрав!", і в ту ж мить від несподіванки випустив із дзьоба золоту копійку, яка впала в глибоку річку. Чижеві від того стало тільки смішно.
- Ну і нехай, - задоволено сказав сам до себе й полетів шукати чимось повечеряти.
